Єпископ-помічник Донецького екзархату УГКЦ Максим Рябуха, СДБ, ще будучи в школі знав, що хоче служити Богові, але вважав, що «такі жваві і несерйозні хлопці, яким він був тоді, не можуть стати монахами».
Про покликання, служіння та про те, як владика Максим, пішовши від салезіян у Львові аніматором, повернувся туди відповідальним за служіння важливих напрямів діяльності згромадження читайте далі.
― Коли відчули покликання до священства?
― Від дванадцяти років я бігав до церкви Покрови ― мене захоплювало, як із нами працювали отці та сестри салезіяни. У той час не було багато гуртків, тому особливо увагу нам, дітям, ніхто не приділяв. Тож я дуже цінував ту працю, яку вкладали в нас салезіяни ― ми завжди були у чомусь задіяні, нам довіряли, ми зростали у відповідальності, і у служінні серед дітвори та молоді ми знаходили багато натхнення, світла, радості. Це давало добрий результат. Вже за короткий час бачили, як діти змінювалися, як змінювалися ми самі. Життя завжди било ключем і це надихало. В старших класах я багато спілкувався зі сестрою Марією Регаковою, ділився з нею своїми життєвими очікуваннями, мріями.
Хоча, мріючи стати салезіянином, я дуже сумнівався, що з того щось вийде, бо я вважав, що такі жваві і несерйозні хлопці, яким тоді був я, не можуть стати монахами. Однак, коли я вже був старшокласником, то мав внутрішнє переконання, що попри все я буду священником.
Влітку, після завершення школи, я поспілкувався з нашим парохом і він, на моє величезне здивування, сказав, щоб я приходив 8 вересня 1997 року в преновіціат в Оброшино і починав свої салезіянські студії.
― У чому була особливість Вашого формування як священника і богопосвяченої особи?
― Наша формація є багатоформатною, ми постійно змінювали місце та модель навчання. Спершу я був в Оброшино в приновіціаті, потім два місяці ― в Турині на Вальдоко, де ми укріпляли розмовну італійську мову. Відтак рік ― у новіціаті в Пінероло, що біля Турину. Два роки вивчав філософію біля Брешії, рік мав практику в Одесі, потім ще рік ― в Оброшино, а вже після цього чотири роки вивчав богослов’я в Турині.
Ми формувалися в родинному дусі, пізнавали монаше життя і практикували його, зростали в своєму науковому досвіді. Маю багато світлих спогадів, цікавих досвідів, глибоких пережиттів, дружнього ділення, яке мене сформувало, допомогло мені думати більше, світліше. Раджу кожній молодій людині за різними програмами виїжджати за кордон бодай на один семестр. Це змінює світогляд, допомагає розвиватися, ми стаємо цікавішими.
Наступним етапом мого формування стали перші роки служіння у Львові. Хоча я просив тоді нашого настоятеля ― отця Ріно, щоб не скеровував мене туди, бо я там виріс, тож вважав, що не матиму, що нового сказати. Та після завершення навчання я отримав лист послуху, в якому місцем призначення був Львів, де в церкві Покрову Пресвятої Богородиці я мав відповідати за ораторію та катехитичну школу.
― Яким було ваше служіння в згромадженні салезіян у Львові?
― Я прийшов туди в час викликів і перемін у розвитку молодіжної церковної політики. Відбулася зміна поколінь, формувалася нова культура. І я повернувся, ніби додому, та не лише як батько і вчитель, а ще й як дитина цього дому. Тож багато речей я вже знав і розумів зі середини, ― динамку, погляди, культуру. Це дало мені можливість переживати по-іншому досвід священства і наставництва у Катехитичній Школі – Ораторії.
Для мене новий послух виявився стрибком у величезний вулик, адже в ті роки там було близько 800 дітей, які впродовж тижня проходили через ораторію, катехитичну школу, різні формаційні, навчальні, рекреаційні, творчі програми. Більшість дітвори і молоді я знав особисто, був знайомий із їхніми сім’ями.
У той час ми створили паперову ораторійну газету, куди творча молодь писала статті. Була дівчина, яка вчилася на філології і в кожен номер подавала авторські казки для дітей. Також ми розповідали про наші життєві пригоди, організовували різні інтерв’ю… Це був цікавий досвід комунікації зі світом, адже навіть ті, до кого ми фізично не доходили, отримували нашу газетку. Це був один із способів надихати та розвивати. Батьки наших вихованців дуже раділи такій ініціативі та цікавилися, коли буде наступний номер.
Також робили багато різних цікавих таборів, розширювали коло нашої діяльності й на інших дітей. Зокрема одного року з грудня до травня їздили до дітей із вадами слуху, які перебували в Підкамінській спеціальній загальноосвітній середній школі-інтернаті І-ІІІ ст. Вчителі залишали нас самих із дітьми і ми мали можливість вивчати мову жестів, аби вільно спілкуватися зі щколярами. Зі Львова ми взаємодіяли з ними через різні соцмережі, а раз на місяць приїжджали до них на всі вихідні.
Також щоліта ми організовували табори для дітей із соціально вразливих категорій населення. Пригадую дітей, які були із сім’ї, що пережила авіакатастрофу на Скнилові.
Досвід служіння з молоддю, співпраця з ними навчили мене бачити, що Бог дарує кожному з нас та вміти це посмакувати.
Щоденно о 17 годині ми завжди молилися з дітьми, а потім мали чай з різними смаколиками. Молитву провадив по черзі хтось із аніматорів, ділилися цікавими повчальними катехитичними історіями. Народилася ця ідея з моєї звички, яку я сформував в Італії впродовж багатьох років, адже там о 16 годині є підвечірок під час якого ми спілкувалися за горнятком кави з печивом. Тож коли приїхав в Україну, відчував і далі потребу в такому оригінальному діленні духовними скарбами. Тому вирішив у той час, коли було багато дітей, організовувати таку молитву, а після ― гарячий чай і печиво.
Мушу підтвердити, що та молитва була чудодійна. Я досвідчив тоді цікавий момент: в ораторії на покутті ми маємо велику ікону, яку завжди беремо зі собою в поїздки. Одного разу під час її транспортування, тріснула і розсипалася рама. Одразу не міг знайти заміни, щоб подобалася, та й ціни були дуже високі. Та за кілька днів після цього до мене підійшла молода пара, яку я шлюбував ― жінка не могла завагітніти, а чоловік був хворий на рак. Пригадую, який глибокий розпач тоді відчув. Це був мій перший рік священства і я не мав досвіду, що робити в таких ситуаціях. Серце мені підказало, що Богородиця може зробити неможливе.
Святий Дон Боско колись на освяченні храму Пресвятої Богородиці Помічниці Християн у Турині (це вже була третя і найбільша церква на Вальдокко, яку він збудував для дітвори) розповідав, що кожна цеглина цього храму ― це чудо Матінки Божої. Уявіть, скільки чудес Богородиця зробила, щоб збудувати цей храм. Я поділився з ними цією історією і запропонував молитися до Діви Марії. Також попросив усі молитовні братства при нашій Церкві, щоб молилися за них. Та поставив умову: якщо отримають ласку зцілення, то мають подарувати гарну раму для цього образу. На свято Успіння Пресвятої Богородиці 2022 року це подружжя кликало мене похрестити четверту їхню дитину. Це для мене дуже зворушливе відчуття близькості Богородиці до нашого життя.
― Якими шляхами Вас провадив Господь після Львова?
― Після цих чотирьох років у Львові я служив два роки в Дніпрі. Це був особливий час. Ще до священства я просив своїх настоятелів, щоб відправили мене на схід України і навіть хотів поїхати в росію, щоб допомагати людям пізнавати Бога.
Пригадую, як приїхав у Дніпро, а там взагалі не було парафіян нашої Церкви. Перші тижні монастирську каплицю відвідував тільки я і мій настоятель. А в суботу та неділю ми їздили в Верходніпровськ, де жив владика Андрій Сапеляк зі своїм братом отцем Василем Сапеляком.
Важко було, тужно на серці… І навіть не міг нічого сказати, бо п’ять років просився туди. Я шукав у Бога розуміння, чому нема до кого прийти, чому всі, до кого ми зверталися з пропозиціями підтримати працю з молоддю, не погоджувалися, а в той чи інший спосіб, культурно або й не дуже, відкидали нас. Тоді прийшло розуміння, що це є час для молитви не лише за тих, кого зустрів, а й за тих, кому служитимеш потім. І це дало мені відчуття глибокого спокою.
Згодом Бог попровадив і ми мали різні служіння. Спершу започаткували у відділі іноземної мови обласної наукової бібліотеки Дніпра курси італійської мови. У такий спосіб спілкувалися з молоддю того міста ― для них це був неординарний досвід, адже ми провадили навчання на безоплатній основі і це вже вирізнялося від парадигми їхнього життя. Також ми робили це цікаво, постійно намагалися практикувати, створювали відеодзвінки з італійцями, робили музичні свята італійською, щоб вправлятися в розмовній мові.
Врешті кілька парафій скеровували до нас молодь, тож ми почали молодіжне формаційне служіння серед місцевих підлітків, аніматорів. Влітку ми їздили на Донеччину до сестер-студиток у гарне українське село. Це були такі неповторні зустрічі, дивовижні та веселі табори, глибокий досвід…
Якби нині міг повторити ті, навіть складні моменти, то пережив би це знову. Все було потрібне і особливе. Це був досвід пізнання і смакування сходу України, який, правду кажучи, заполонив моє серце. Як казав колись Дон Боско до дітей «Ви маленькі злодії, бо вкрали моє серце». Так і ця молодь, настільки сильно дозволила себе полюбити і здружитися, що сьогодні життя без тієї частини України здається просто нереальним.
― Як Ви потрапили на служіння до Києва?
― Одного дня я отримав дзвінок настоятеля, який запропонував поїхати до Києва. В липні 2013 року почалося моє служіння в столиці України, де залишався до висвячення на єпископа. Це також особлива історія і важливі сторінки мого життя.
Тоді теж фактично нікого там не знав. Був я і отець Степан Мишковський (тоді ще брат семінарист), із яким разом старалися піднімати ту цілину, знайти своє місце. Оскільки працю з молоддю там провадили й до нас, ми повинні були сформувати своє середовище. Це було складно, бо активна греко-католицька молодь вже була задіяна, потім почалася Революція Гідності, яка зупинила всю діяльність спільнотового виміру, адже всі віддалися волонтерствові на Майдані. А коли почалася війна, складно повертатися до попереднього життя, бо в такий час було не до дозвілля.
Та вже влітку 2014 року ми провели перший табір при Патріаршому Соборі Воскресіння Христового. Він став для нас стартом до пізнання місцевої церковної дітвори і молоді. Ми почали курси аніматорів, які давали нам вихід на ширше середовище, ми могли вже послужити, щось організувати. Аніматори зі Львова навчали нас проводити вишкіл і впроваджувати навчальну програму.
В 2015 році Блаженніший Святослав доручив Салезіянам Центр академічного душпастирства. Тож ми отримали ще вихід до студентів і викладачів. Тоді пробували започатковувати студентські ініціативи, формаційні вишколи для викладачів і вчителів. Згодом з’явилася можливість служити в Храмі святого Миколая при Київському політехнічному інституті імені Ігоря Сікорського. Це утворило також величезне коло спілкування зі студентами різник закладів вищої освіти, бо туди приходила молодь з медичного університету, з авіаційного університету тощо. Це творило особливу гармонію у взаємодії.
― Які ще ділянки охопили своїм служінням?
― За короткий час у мене з’явилася ще одна площина служіння ― в Апостольській Нунціатурі в Україні. Від січня 2016 року до липня 2018 року я був перекладачем апостольського нунція в його робочих поїздках і буденній праці. Це був абсолютно новий досвід, бо ніколи раніше не був дотичним до співпраці з єпископами і не працював в дипломатії. Ця діяльність навчила мене ще більшої людяності, я побачив життя Церкви з глибини, адже бачив не лише виклики, а й досягнення. Також переймав досвід, як по-батьківськи сприймати те, що відбувається в житті Церкви. Це торкало і зворушувало. Самотужки не дійшов би до такого смирення перед різними викликами, які приходять.
Супроводжуючи нунція, ми їздили на тодішні окуповані території, де торкнулися реального життя людей, для яких великим знаком була єдність з Церквою, відчуття неполишеності. Адже окупація ― це фактично вакуум, коли відтинають будь-яку нагоду до єдності, викорінюють відчуття цінності і важливості твого життя. Приходить відчуття забутості всіма. Ті візити давали відчуття того, що ми не покинуті, не самотні, що про нас думають і шукають шляхи допомогти. Цей досвід теж був особливий. Я тоді зрозумів, що Україна – єдина і неподільна, що люди, навіть опинившись в таких непростих обставинах, вони люблять свою державу, продовжують чути себе українцями, а не кимось іншим.
Ще одна цікава сторінка служіння розпочалася, коли в жовтні 2018 року, після років прочанства в пошуках свого пристановища, ми розпочали працю в нашому Київському салезіянському монастирі Пресвятої Богородиці Помічниці Християн, яку дуже вшановував дон Боско. Свій час служіння і працю ми присвячуємо молоді, дітям і сім’ям.
― Як зміниться Ваше життя священника в служінні єпископа-помічника?
― Очевидно, що змінився простір: якщо досі моє служіння обмежувалося простором салезіянського монастиря, який ширший, аніж наші стіни чи паркани, адже ми виходимо за наші межі настільки, що до нас приїжджає навіть молодь із Дніпропетровської області, а наші аніматори доїжджають до північно-західних кордонів Київської області ― в Іванківському районі маємо різні простори для праці і служіння, маємо намір доїжджати до Чернігова. Та окрім цього, навіть до Запоріжжя та Мелітополя досягали з нашими формаційними поїздками. Ми розширили свою діяльність на Донецький екзархат, а це ― чотири області: Донецька, Луганська, Запорізька, Дніпропетровська. Це означає стати духовним батьком не лише для молоді, яка є при монастирі, а бути провідником тих священників, які служать на території екзархату. Стати підтримкою, опорою, батьком в домі, де всі разом шукаємо відповідь, ділимося нашими радостями, разом планувати, мріяти, зростати. Тим служіння єпископа є батьківським служінням для всього Божого люду.
Насправді я усвідомлюю, що серед людей, яких Господь поручає моєму служінню, є не лише ті, які сьогодні приходять до церкви, але назагал кожна людина, сотворена Богом і є улюбленою Його дитиною. Тож усі люди в чотирьох областях є тими духовними дітьми, про яких Господь кличе опікуватися, молитися і супроводжувати дорогою їхнього життя. Це більше, ширше і відповідальніше. Якщо донедавна я мав відповідати про людей від 0 до 35 років, то тепер віковий ценз моєї відповідальності ― від 0 до 120 років. Коли думаю про це, то в глибині серця маю величезний спокій.
Пригадую, фразу, яку колись мені сказав магістр новіціату, відповідаючи на мої питання: «Максиме, пам’ятай, Господь не кличе тебе через здібності та вміння, Бог не шукає талановитих людей, а кличе тебе до такого життя, бо хоче тебе любити і бути з тобою саме в такий спосіб. А все, що потрібно буде в твоєму служінні, все тобі додасться». Це був 1998 рік. Із того часу пройшло багато років, та я завжди досвідчував глибину цих слів. Все, що в житті мені потрібно було, Бог давав.
Хтось із друзів Дона Боско запитав, чи він не боїться робити того, що робить для молоді? Чи не сумнівається, що Бог може не підтримати, чи зробити щось інше? І він відповів: «я маю одну єдину проблему ― не можу сумніватися в Бозі, бо досі Він ніколи мене не покидав». Я насправді готовий повторити це слово в слово. Я досі жодного разу не досвідчував стану покинутості Богом. Це дає мені глибинний спокій і впевнену надію, відчуття довіри і розуміння, що Бог кличе мене, щоб я міг послужити там, де Він хоче.
Один із перших викликів, які точно торкнуться служіння, це ― бути. Одна фраза, яка мене сильно торкнула в час окупації Київщини, і від початку повномасштабної війни, коли я був завжди невиїзно в столиці, «Отче, бачачи вас, точно знаємо, що Бог не залишив нас».
Бути навіть без жодного слова чи пояснень ― це неймовірна підтримка для людей, які переживають цю війну. Є різні люди, є ті, які не мають змоги виїхати. Вони також потребують відчуття безпеки, підтримки, розуміння.
Інший виклик, який дуже важливий, ― бути поруч із людьми порадою і підтримкою. Ми не можемо зробити все, але можемо допомагати словом, думкою і живими стосунками. Бо пережити війну ― це знайти засоби для її переживання, шукати людей, які можуть підтримати, і дати те, чого не можеш ніде знайти. А також допомагати дивитися вперед і жити далі. Прийде час, війна закінчиться і ми мусимо розуміти, що від наших кроків залежить і завтрашній день. Тому мусимо пам’ятати: я маю зростати, вчитися, щоб завтра служити своїй країні для розвитку і розбудови.
Спілкувалася Наталія ПАВЛИШИН
Світлини ― зі сайту УГКЦ та особистого архіву владики Максима